Розповідає Наталя. Це сталося кілька років тому. Ми з моїм чоловіком їхали у машині на дачу. Видимість на дорозі була погана, стояв сильний туман. Недалеко від міста мій чоловік, який сидів за кермом, побачив на узбіччі розбиту машину. Дах у неї був зсунутий, капоту не було, скла також...

Миттєво збагнула - серйозна аварія! Я попросила зупинитися. Як тільки чоловік зупинив машину, я вискочила зі словами: "Треба молитися!". Сама вже біжу. Дорога широка, машини гальмують. Ми, мабуть, зупинилися одними з перших, оскільки приблизно через хвилину на місці аварії було вже багато народу. На відстані десяти метрів мені здавалося, що в машині нікого немає. Коли підбігла ближче, побачила двох людей: водій та пасажир, молоді хлопці, розбиті, сповзли як мішки униз. Першим від мене був водій. Він був затиснутий кермом, ноги притиснуті внизу, не помітні, не ворушиться, дихання не видно.

Мабуть, на повороті вони з великою швидкістю врізалися у вантажівку, що стояла на узбіччі, після чого їх відкинуло і розвернуло у протилежний бік.

Ще коли бігла по дорозі, я почала молитися, а підбігши, відразу поклала руки на водія. Стала витягувати його з кабіни, щоб вивільнити ноги. Якийсь чоловік каже: "Не чіпайте, він переламаний". Я кричу: "Він не переламаний, він цілий в Ім'я Ісуса Христа! Допоможіть витягти!" Сама молюся, проголошую життя у це тіло! В Ім'я Ісуса Христа! Така віра в мене піднялася!

Хлопець заворушився, почав дихати, застогнав. Став ворушити губами. Я молюся, руки у різних місцях тіла прикладаю...

Підбігла жінка до мене, каже: "Допоможіть тому!" (тобто пасажиру). Я до нього. Продовжую молитися. З того боку виламують затиснуті дверцята. Я через вікно на нього покладаю руки ... в ім'я Ісуса Христа! А він так сильно побитий ... голова квадратна, деформована, весь у крові, над правою бровою, на чолі, - дірка. Рот розбитий, дихання не бачу, руки в крові.

Я як закричу на нього: "Дихай, в Ім'я Ісуса Христа! Живи в Ім'я Ісуса Христа!" І знову, і знову кричала ... Мене почало трусити ... Тремтіння в руках ... Я зрозуміла, що це Дух Святий ... Кричу сама собі: "Дух Святий! Ти тут!" На мене така радість накотилася у той момент! Навіть зараз, коли я все це згадую, - не розумію, чому тоді над розбитими тілами я могла відчувати таку радість?

Я продовжую молитися, руки покладаю на нього. Тут починає повертатися його голова, дихання з'явилося, повіки заворушилися, очі стали разліпляися з-під крові. Стали ворушитися губи, заворушилися пальці. Я кисті рук його тру, кричу: "Живий, в Ім'я Ісуса Христа!" Він пальцями ловить мою руку, раптом стискає мої пальці, розкриває розбитий, весь у крові рот, дивиться на мене і чітко говорить мені: "Спа-а-си-бі". Я так зраділа тоді, бачачи, як життя повернулося в тіло цього хлопця. Я кричу: "Господеві, Господеві дякуй! Він тобі життя повернув!"

На дорозі вже зібралося багато людей. Викликали "швидку" ... У цей час водій сказав, що його звуть Саша. Вони з Білої Церкви ... Минуло хвилин двадцять. Мені дали води, щоб відмити від крові руки. Розбита голова, на яку я покладала руки, стала дивовижним чином, знову круглою. Підійшов мій чоловік, каже: "Ну пішли, пішли, вже все нормально". Ми поїхали далі.

Живий Господь, і діла Його живі! Це я точно знаю. Амінь!

Як часто таке буває у житті? Смерть коханої людини, батьків... той, кого ви любили, полюбив іншу.... втрата довгоочікуваної дитини, улюбленої роботи...  зруйнований будинок від ворожої ракети... Ми покладаємо надії на людей, мріємо про мирне та спокійне життя, але в результаті отримуємо розчарування. "Навіщо далі жити? Який сенс? -думаєте ви

Чи відбувалися такі події з вами? Події, які завдавали неймовірного болю, а часом і небажання жити?

Чому це відбувається і як ми повинні реагувати, щоб повернутися до нормального життя і не поринути у депресію (або, навпаки, вийти з неї, якщо ми до неї потрапили)? Ніхто не застрахований від хворобливих переживань та втрат. Люди, які не знають Божого Слова, після таких подій у більшості випадків так і не можуть заспокоїтись, якщо, звичайно, не зустрінуться реально з Христом, який дає життя і свободу від будь-якого рабства. Божий противник, диявол, докладає багато зусиль, щоб продовжувати тримати людей у незнанні та рабстві, тому що він "прийшов вкрасти, вбити та погубити". У той час як Ісус прийшов, щоб ми мали життя і життя з надлишком.

Але чому ж це відбувалося зі мною? Може, я не заслужила, недостойна чи Бог любить мене менше за інших? Такі думки зазвичай посилає ворог, щоб віддалити нас ще далі від нашої свободи. Але істина в іншому – жертви Ісуса Христа було достатньо, щоб пробачити нам будь-який гріх, який ми сповідуємо перед Ним. Він є любов, тому не може любити когось більше, а когось менше. У Ньому немає ні тіні змін, Він завжди залишається вірним Своїм словам. Він зробив усе для нас, щоб ми мали в Ньому всю повноту (тобто все, чого ми потребуємо) для духу, душі та тіла. І нам це не коштувало нічого порівняно з тим, що довелося зробити Христу. Ми все це отримуємо даром, завдяки Його милості та доброті. Але як багато людей продовжують жити у рабстві диявольських кайданів через свої думки та слова – ми постійно подумки повертаємося до минулого і не бажаємо відпустити його.

Бог має найкраще для вас! І це не порожні слова, якими я намагаюся вас надихнути чи мотивувати, щоб Ви протрималися ще якийсь час на плаву. Я говорю про практичне Євангеліє, застосовуючи яке Ви матимете вихід і рішення в будь-якій ситуації. Це те, що допомогло мені пройти "долиною смертної тіні".

Спочатку я втратила батьків. Особливо було важко з мамою (це сталося, коли я вже була у Христі). І всі молилися, але вона не зцілилася. Їй було лише 53 роки. Я росла без бабусь і дідусів і так мріяла, що мої діти матимуть їх… І, взагалі, я вважала, що мама померла дуже рано! Це була важка втрата для мого серця та душі, але я не нарікала. Я вже служила Господу і навчилася довіряти Йому та Його любові. Я вірила, що Бог все це оберне на благо, хоча зовні не було зрозуміло, як це станеться..

Зі мною залишився мій молодший брат, який був ще не влаштований у житті, і особливо сам нічого не хотів робити, залишившись без роботи. Мені довелося повністю взяти відповідальність за нього. Раніше це була лише матеріальна частина, а зараз я мала думати про все. Він не був "пай хлопчиком", тому було нелегко.

У 33 роки я вперше полюбила, і це було взаємно. Ми думали про весілля, але наречений захворів і після тривалого лікування помер. Перед цим ми товаришували з ним 3 роки. Я була дуже засмучена, але на Бога не образилася. Я подякувала Богу за все, те добре, що я отримала через ці взаємини.

Я навчилася за все дякувати Господу, знаходячи добре в гіршому. Шлях моєї духовної та душевної відбудови ускладнився тим, що я не послухала пастора і взяла на себе відповідальність доглядати напівпаралізовану маму свого нареченого, т.к. їй було всього 53 роки, і я захотіла допомогти їй підвестися. Це був тяжкий досвід. Тому що важко допомогти тому, хто не хоче нічого робити, щоби щось змінити. Це був ще один важливий, але дуже тяжкий урок життя. Бажаючи комусь допомогти, ми не повинні брати на себе більше, ніж ми можемо знести. Тому що Бог не дає понад силу. Ми не маємо права вирішувати за іншу людину, що для неї краще, нав'язуючи свою волю (навіть якщо вона дуже гарна). Ми можемо лише молитися за волю Божу.

Перш ніж взяти на себе відповідальність за іншу людину, моліться і запитуйте Бога, чи є на те Божа воля. Тому що часто з найкращих спонукань ми можемо потрапити до пастки ворога, яку самі собі побудували. Не всі гуманні бажання добрі для нас, віруючих. Напевно, не всі зможуть погодитись зі мною, маючи свою думку. Але люди, які шукають, перш за все, як догодити Богові, повинні у всьому радитись з Господом.

Я ж усе вирішила самостійно, не давши Богові жодного шансу. Пастор радив не робити так, оскільки я була у повному служінні, але я не послухалася, тим самим згрішивши перед ним і Богом. Справа в тому, що служачи Богу, я дуже часто грішала проти свого тіла тим, що я або зовсім не відпочивала або відпочивала дуже мало. Думала, що не потребую цього, адже стільки справ у Царстві Божому. У мене було дуже багато різних відповідальності – я любила працювати. Але настав момент істини.

Бог не дарма показав нам приклад, як треба розподіляти свої сили. У Біблії говориться: «І здійснив Бог до сьомого дня справи Свої, які Він робив, і спочив у день сьомий від усіх діл Своїх, які робив» (Буття 2:2). Інколи людина думає, що вона розумніша за Бога! І потрібний час, щоб людина побачила свою неправоту. Проте для деяких таке уповільнення має дуже тяжкі наслідки. І все одно, людина не бачить своєї провини, а намагається звинуватити інших у тому, що з нею відбувається. Людина за своєю егоїстичною природою хоче сама приймати рішення, але не бажає відповідати за наслідки, на жаль. Я ж знала, що окрім мене ніхто не винен у моєму стані, тож згодом я залишила служіння, щоб відновлюватися. Але ви розумієте, що доглядаючи важко хворого, який не бажає нічого робити для свого здоров'я, я не відновлювалася, а заходила ще у великі проблеми, тільки до фізичної немочі стала додаватися, духовна і душевна. Ось що означає нехтувати порадою пастора.

Багато хто не надає великого значення духовній владі. Вона дана нам не на руйнування, а для нашого зміцнення, хоча методи, як це діє, нам можуть бути і не зрозумілі. Лідери стоять вище за нас духовно і їм більше відкрито, ніж нам. Вони поставлені для Вашого блага. Якщо у чомусь треба упокорюватися, змінюватись, довіряйте Богові, який поставив над Вами цю владу, бо вона на благо, а не на зло.

Скільки разів людині треба "розбити лоба, впасти, набити синців", щоб навчитися послуху? Біблія каже: «хоча Він і Син, однак стражданнями навик послуху» (Євреїв 5:8), «Отже, як Христос постраждав за нас плоттю, то і ви озброїтеся тією самою думкою; бо хто страждає тілом перестає грішити» (1 Петра 4:1). Бог, створивши людину за своєю подобою, дав можливість людям вибирати і, відповідно, пожинати плоди свого вибору.

Якби людина не відсмикувала руку, випадково доторкнувшись до розпеченої плити, то отримавши опік, вона могла б померти. Так діє інстинкт самозбереження. Але в одному випадку він допомагає, а в іншому може нашкодити, бо людина не бажає болю. Але неможливо зцілити абсцес, не прочистивши рану. У зв'язку з тим, що Бог святий, а людина має гріховну природу, для вирішення будь-якого питання щодо Слова нам потрібно померти в чомусь для себе, щоб довіритися Богу і Його Слову. Але не всі хочуть. А іншого шляху просто нема!

Милість Божа виявилася до мене в тому, що ця ситуація не зруйнувала мене, завдяки тій основі, яка була закладена в моєму житті, і, зрештою, Бог дав Свій вихід і рішення по милості Своїй та доброті. Але після цього треба було ще довго відновлюватись.

У деяких аспектах я ще продовжую відновлюватися. Але завдяки моїй довірі Богові в інших питаннях, Бог благословив мене через час добрим чоловіком. Хоча, коли я проходила "крізь долину", неодноразово приходила спокуса вийти заміж. Була своєрідна атака диявола, щоб я вийшла заміж не з волі Божої. І в цьому питанні мені знову допомогла моя духовна влада. Коли ти у чомусь своєму довго варишся, то часто неправильно бачиш. Тому з особистого досвіду раджу Вам у важливих рішеннях життя питати поради у духовної влади та прислухатися до думки людей свого близького оточення (тобто «мати свідчення від зовнішніх»). Будьте готові почувши їх, відповідно відреагувати, щоб не зробити страшної помилки.

Не приймайте життєво важливих рішень на духовному та душевному спаді, бажаючи отримати якусь допомогу та полегшення, інакше ви потрапите ще до більшого рабства! Це не загроза, а попередження, народжене в «горнилі страждання».

Ну ось, я одружена, все добре і можна розслабитися. Але ворог не спить, а будує нові підступи на шляху як "вкрасти, вбити і занапастити". У 6,5 місяців я втратила свого первістка, мрію життя. Я готувалася стати мамою ще з 7 класу, читаючи різну літературу... І що я мала робити? Депресувати, ображаючись на Бога, лікарів (я лежала на збереженні, вони мені відразу пропонували аборт, тому що у мене дуже піднявся тиск, і вони сказали, що я можу постраждати). Ми молилися і довірились Господу. Але, на жаль, дитина загинула всередині через пуповину, тиск перетискав її і не надходило харчування, дитина крутилася і заплуталася в пуповині. Майже кожна нормальна жінка, яка чекає на дитину, через це відчуває сильний стрес... Тільки у Бога є рішення на цю ситуацію. Тому що Він Сам втрачав найдорожче...

Тільки в Ньому ми зможемо знайти відповідь, втіху, допомогу та вихід. Повірте, це не просто слова, це вже досвід життя у ходінні з Богом. Дуже часто людям неправильно подають Євангеліє, говорячи, що з Богом у Вас не буде проблем. І люди, маючи неправильний настрій, не вміють проходити випробування життя. Бог не обіцяв життя без проблем, Він обіцяє допомогу під час випробувань і дає своє рішення.

Смиренний, слухняний син чи дочка йдуть за Богом, коли добре і коли дуже тяжко. Як казав Йов: Невже добре ми прийматимемо від Бога, а злого не прийматимемо? У всьому цьому не згрішив Йов устами своїми. (Іов 2: 10). Наша їжа не складається з одних тортиків і солодкого - вони, хоч і смачні, не містять корисних для здоров'я  речовин і тому їх вживання не гарантує нам довгого та щасливого життя. Крім того, солодке швидко набридає. Не вся їжа, яка корисна, нам подобається, але той хто хоче мати здорове життя змінює свої смаки та звички, щоб жити повноцінним життям до 120 років.

Як ви думаєте, Бог знав про те, що станеться? Знав! І який же Він дав вихід? Увесь час, поки я лежала в реанімації (протягом 2 тижнів), Дух Святий вранці будив мене на молитву. І я насолоджувалась прекрасним спілкуванням зі Своїм Батьком, перебуваючи в обіймах Батька, Його любові, отримуючи підбадьорення, втіху, підтримку, тоді як лікарі лише загрожували своїми діагнозами. Я ж весь цей час перебувала у світі, спокої та радості.

Звичайно, момент, коли я перестала відчувати серцебиття дитини, був час духовної боротьби та молитовної підтримки. У цій ситуації я вчинила як Давид, доки можна було щось змінити, я молилася і чекала. Коли сталося те, що змінити не можна, прийняла у смиренні, сподіваючись на Бога, що якщо Йому завгодно, щоб я стала сучасною Саррою, то я згодна (просто мені вжебуло 39).

Але я вірю, що для Бога немає нічого неможливого! І те, як Він вивів мене з цієї кризи, це просто диво. Але якби я не мала цієї близькості з Богом у молитві, я потрапила б у мережі ловця, як і багато інших. Так що я підбадьорюю Вас кохані, з Богом можливо все! Ми переможці у Христі Ісусі, це так і Амінь! Що допомогло мені пройти все це – впевненість у Його любові – не на рівні розуму, а на рівні пізнання. Якщо ми затверджені в Його любові до нас, будь-які шторми нам не завадять! «Я все можу в Господі, що зміцнює мене, Ісусі Христі».

Якщо ви все ж таки втратили сенс життя, значить ви будували на невірній основі (Мф.7:25-27) «і пішов дощ, і розлилися річки, і повіяли вітри, і кинулися до дому того, і він не впав , тому що заснований був на камені. А кожен, хто слухає ці слова Мої і не виконує їх, уподібниться до людини безрозсудної, яка збудувала свій дім на піску; І пішов дощ, і розлилися річки, і повіяли вітри, і налягли на той дім. і він упав, і було падіння його велике.

Покладайте свою довіру на Господа, будуйте на єдино вірній основі – Ісусі Христі, який є Слово, і все, що у Вашому житті не за Словом - викорініть у послуху Христу. Щоб не сталося, ніколи не здавайтеся! Дозвольте Богові сказати останнє слово, упокорюючись під Його міцну руку. Ми вже не Свої, ми є храмом Святого Духа. Шукайте ж найперше Царства Божого та правди Його, і це все додасться вам. (Матв.6:33).

Я живу в Києві. Коли почалося повномасштабне вторгнення, звичне життя немов обірвалося. Ворог оточив місто у напівкільце з півночі. Постійно лунали повітряні тривоги, а в перервах між ними долинав гуркіт гармат з боку Бучі та Гостомеля. Іноді комендантську годину запроваджували на кілька діб. За три дні полиці супермаркетів, ще недавно повні продуктів, спорожніли. Біля пекарень люди стояли в довгих чергах, чекаючи на хліб. На вулицях траплялися металеві уламки. Ніхто вже не думав про роботу - кияни намагалися врятувати свої сім’ї та виїхати з міста.

Ми теж хотіли поїхати, але власної машини не мали. На вокзалі збиралися величезні черги, потрапити на безкоштовні евакуаційні потяги було дуже важко. Через постійні обстріли я перестала спати - ні вночі, ні вдень не могла заспокоїтися й заснути. Після понад тижня недосипання в мене почало боліти серце. Заспокійливі таблетки не допомагали. Наша сім’я багато молилася. Ми просили Бога зберегти нас і допомогти вибратися з Києва.

В одному з телеграм-каналів я знайшла водіїв, які вивозили людей на захід України. Було страшно довіритися незнайомим людям: тоді часто попереджали про шахраїв. Ми помолилися й домовилися про поїздку. Коли машина під’їхала, швидко завантажили речі та сіли в неї. Гуркіт усе ще не припинявся.

З Києва ми виїжджали в південному напрямку. Проїжджали безліч блокпостів, насилу орієнтувалися на дорогах: вказівники з назвами населених пунктів були зняті, прокласти маршрут на телефоні не вдавалося. Коли водії запитали, куди нас везти, я відповіла: «До Тернополя», хоча у нас там нікого не було. Ми думали, що знайдемо на вокзалі якийсь намет для біженців і хоча б перший час поживемо там.

Дізнавшись, що нам фактично нікуди їхати, водії запропонували відвезти нас у своє рідне село неподалік від Тернополя. Поки ми були в дорозі, вони зв’язалися з господарями й про все домовилися. Пізно вночі ми приїхали. Замість намету на вокзалі на нас чекала тепла, натоплена кімната в окремому будинку. Я була вражена цією турботою. Ми їхали в невідомість, а Бог уже послав людей, які приготували для нас місце.

Тієї ночі я вперше за всі ці важкі дні змогла виспатися. Уранці прокинулася — і в мене вже нічого не боліло. Було тихо, тепло, поруч були мої близькі. Після пережитого навіть ці прості речі здавалися величезним подарунком.

Господарі ставилися до нас дуже уважно. Наступного дня почали приходити сусіди. Хтось приносив картоплю, хтось овочі, хтось домашню консервацію. Ці люди майже нічого про нас не знали, але хотіли допомогти. У їхній доброті я відчувала Божу любов: Він дбав про те, де ми спатимемо, що їстимемо і як переживемо цей час.

Особливо мені запам’яталася одна літня жінка. Їй, мабуть, було далеко за вісімдесят. Вона жила приблизно за кілометр від нашого будинку й ходила з великими труднощами. Але, почувши про нас, прийшла дізнатися, чи все в нас добре й чи не потрібно нам чогось.

Повертатися їй було вже зовсім важко, і я пішла її проводжати. Вона спиралася на мою руку, а я думала про те, скільки сил їй коштувало дістатися до нас, ще й піднімаючись угору. Вона могла залишитися вдома, але захотіла прийти й подбати про незнайомих людей. Поки ми повільно йшли, моє серце наповнювалося вдячністю. Через цю стареньку жінку Бог дав мені так ясно відчути: ми Йому дорогі, Він пам’ятає про нас.

Нам допомогли швидко оформити документи переселенців. У найзвичайніших справах знаходилися люди, готові підказати й підтримати. Кожну таку допомогу я приймала з вдячністю Богові. Мабуть, ніколи раніше за все своє життя я не відчувала Його турботу так сильно.

Поступово ми почали оговтуватися. Навколо були гарні місця, і в нас з’явилася можливість трохи помандрувати: побувати в Тернополі та сусідніх містечках. Після безсонних ночей і страху я знову помічала красу, могла радіти дню й спокійно засинати ввечері. Світ відкривався мені по-новому. У ньому було стільки добрих людей, через яких Бог зігрівав нас Своєю любов’ю.

Коли ворог відійшов від Києва, ми повернулися додому. Важко передати, що я відчувала, повертаючись туди, куди вже боялася ніколи не повернутися. Я дивилася на знайомі місця й дякувала Господу.

Згадуючи ті дні, я насамперед пам’ятаю, як Бог дбав про нашу сім’ю. Він допоміг нам виїхати, дав прихисток, їжу, відпочинок і оточив людьми з чуйними серцями. У чужому селі ми не залишилися самі. Ми покладалися на Нього, і Він нас не підвів. Уся слава за це — Богові.

Розповідає Світлана. Я дуже вдячна Богові за своє життя. Мені зараз 38 років – і всі ці роки Господь зі мною поруч. Навіть коли я відійшла від Нього, забула, Він не забув мене й не залишив. Коли я потрапила у біду, Він як люблячий Батько, Який розуміє і прощає, подав мені руку і вивів із біди.

Хочу поділитись свідченням про те, як Бог підняв мене з ліжка. Я захворіла, у мене відмовила нога, біль у спині був жахливий. Мені давали найсильніші знеболювальні уколи, але нічого не допомагало. Проте я знала, що Бог зі мною і Він не дасть мене скривдити. Одного дня, коли я лежала в лікарняній палаті, я увімкнула музику і незважаючи на біль, почала співати, прославляючи Бога. У цей час за мене молилися інші люди та моя подруга. Зненацька я почула голос Бога, що в понеділок я ходитиму. Це було у п'ятницю. Але в суботу прийшла медсестра і зробила якійсь укол, після чого в мене відмовила вже друга нога і вся нижня частина тіла. Я навіть не відчувала, що хочу до туалету. Але я пам'ятала, що сказав мені Бог і почала ще більше співати і прославляти Його. Мені сказали – без операції ти не встанеш. Але я відповіла: "ні". Лікарі дивилися на мене як на ненормальну. Настав понеділок і мене повезли на обстеження, моя подруга продовжувала молитись за мене весь цей час. Я лежу, і раптом у мене сльози градом, жар по тілу (це було в кабінеті лікаря). Я встаю та відчуваю свої ноги. Лікар, коли виписувала мене, сказала - я не вірила, що ти піднімешся без операції на ноги. А я вірила, що Бог мене не залишить

Але це не одне диво, яке сталося там у лікарні. Коли я лежала, у мене спитали, що ти слухаєш і співаєш. Я сказала – прославлення Бога. Люди, які були поруч, попросили включити музику гучніше. Вони слухали та плакали. Після цього ранок в нас починався не з ниття, що кому болить, а з прославлення. І всі, крім однієї людини, молились молитвою покаяння. Коли я повернулася з обстеження і люди побачили, що я прийшла своїми ногами, вони не могли зрозуміти, що відбувається. Я попросила подругу. яка була зі мною, помолитися за бабусю, яка лежала в палаті і не могла ходити. Після молитви бабуся сама пішла до їдальні. Тільки одна жінка не хотіла чути про Бога і назвала нас відьмами. Але в останній день перед випискою вона підійшла та попросила за неї помолитися.

У мене багато життєвих свідчень, бо за ті роки, які я прожила, Бог мене ніколи не залишав. Я дуже Йому вдячна за те, що Він навчає мене, веде по життю, дає випробування, щоб я ставала мудрішою, підтримує, виводить із бід і міцно тримає мене за руку. Вдячна за те, що я можу ходити. За те, що Він дає милість бути з Ним і називати Його Батьком. Бог любить нас усіх. Навіть коли ми падаємо, Він чекає, щоб ми прийшли до Нього і дозволили Йому подати нам руку допомоги. Він чує кожну молитву і любить нас.