Я живу в Києві. Коли почалося повномасштабне вторгнення, звичне життя немов обірвалося. Ворог оточив місто у напівкільце з півночі. Постійно лунали повітряні тривоги, а в перервах між ними долинав гуркіт гармат з боку Бучі та Гостомеля. Іноді комендантську годину запроваджували на кілька діб. За три дні полиці супермаркетів, ще недавно повні продуктів, спорожніли. Біля пекарень люди стояли в довгих чергах, чекаючи на хліб. На вулицях траплялися металеві уламки. Ніхто вже не думав про роботу - кияни намагалися врятувати свої сім’ї та виїхати з міста.
Ми теж хотіли поїхати, але власної машини не мали. На вокзалі збиралися величезні черги, потрапити на безкоштовні евакуаційні потяги було дуже важко. Через постійні обстріли я перестала спати - ні вночі, ні вдень не могла заспокоїтися й заснути. Після понад тижня недосипання в мене почало боліти серце. Заспокійливі таблетки не допомагали. Наша сім’я багато молилася. Ми просили Бога зберегти нас і допомогти вибратися з Києва.
В одному з телеграм-каналів я знайшла водіїв, які вивозили людей на захід України. Було страшно довіритися незнайомим людям: тоді часто попереджали про шахраїв. Ми помолилися й домовилися про поїздку. Коли машина під’їхала, швидко завантажили речі та сіли в неї. Гуркіт усе ще не припинявся.
З Києва ми виїжджали в південному напрямку. Проїжджали безліч блокпостів, насилу орієнтувалися на дорогах: вказівники з назвами населених пунктів були зняті, прокласти маршрут на телефоні не вдавалося. Коли водії запитали, куди нас везти, я відповіла: «До Тернополя», хоча у нас там нікого не було. Ми думали, що знайдемо на вокзалі якийсь намет для біженців і хоча б перший час поживемо там.
Дізнавшись, що нам фактично нікуди їхати, водії запропонували відвезти нас у своє рідне село неподалік від Тернополя. Поки ми були в дорозі, вони зв’язалися з господарями й про все домовилися. Пізно вночі ми приїхали. Замість намету на вокзалі на нас чекала тепла, натоплена кімната в окремому будинку. Я була вражена цією турботою. Ми їхали в невідомість, а Бог уже послав людей, які приготували для нас місце.
Тієї ночі я вперше за всі ці важкі дні змогла виспатися. Уранці прокинулася — і в мене вже нічого не боліло. Було тихо, тепло, поруч були мої близькі. Після пережитого навіть ці прості речі здавалися величезним подарунком.
Господарі ставилися до нас дуже уважно. Наступного дня почали приходити сусіди. Хтось приносив картоплю, хтось овочі, хтось домашню консервацію. Ці люди майже нічого про нас не знали, але хотіли допомогти. У їхній доброті я відчувала Божу любов: Він дбав про те, де ми спатимемо, що їстимемо і як переживемо цей час.
Особливо мені запам’яталася одна літня жінка. Їй, мабуть, було далеко за вісімдесят. Вона жила приблизно за кілометр від нашого будинку й ходила з великими труднощами. Але, почувши про нас, прийшла дізнатися, чи все в нас добре й чи не потрібно нам чогось.
Повертатися їй було вже зовсім важко, і я пішла її проводжати. Вона спиралася на мою руку, а я думала про те, скільки сил їй коштувало дістатися до нас, ще й піднімаючись угору. Вона могла залишитися вдома, але захотіла прийти й подбати про незнайомих людей. Поки ми повільно йшли, моє серце наповнювалося вдячністю. Через цю стареньку жінку Бог дав мені так ясно відчути: ми Йому дорогі, Він пам’ятає про нас.
Нам допомогли швидко оформити документи переселенців. У найзвичайніших справах знаходилися люди, готові підказати й підтримати. Кожну таку допомогу я приймала з вдячністю Богові. Мабуть, ніколи раніше за все своє життя я не відчувала Його турботу так сильно.
Поступово ми почали оговтуватися. Навколо були гарні місця, і в нас з’явилася можливість трохи помандрувати: побувати в Тернополі та сусідніх містечках. Після безсонних ночей і страху я знову помічала красу, могла радіти дню й спокійно засинати ввечері. Світ відкривався мені по-новому. У ньому було стільки добрих людей, через яких Бог зігрівав нас Своєю любов’ю.
Коли ворог відійшов від Києва, ми повернулися додому. Важко передати, що я відчувала, повертаючись туди, куди вже боялася ніколи не повернутися. Я дивилася на знайомі місця й дякувала Господу.
Згадуючи ті дні, я насамперед пам’ятаю, як Бог дбав про нашу сім’ю. Він допоміг нам виїхати, дав прихисток, їжу, відпочинок і оточив людьми з чуйними серцями. У чужому селі ми не залишилися самі. Ми покладалися на Нього, і Він нас не підвів. Уся слава за це — Богові.